Дніпропетровський дослідник-краєзнавець Андрій Карнаух розповідає про полководця, графа, генерал–лейтенанта Михайла Милорадовича та доводить, що під Бородіно французькі війська були зупинені саме артилерією під командуванням нашого земляка.

— Я хочу, щоб кожен школяр, кожен журналіст, кожен обиватель знав, що сам Кутузов віддавав честь зупинки наступу французів у Бородинській битві якраз Милорадовичу, — стверджує Андрій Карнаух. — Де б раніше наш земляк не відзначався героїзмом, його подвиг тут все перевершує. Якщо армію Багратіона французи змогли розбити за чотири–п’ять годин, то протягом наступних семи вони не спромоглися нічого досягнути. Як пише Кутузов, французів зупинила російська артилерія саме під командуванням Милорадовича: «Артилерія наша, завдаючи жахливої шкоди неприятелю прицільними пострілами своїми, змусила неприятельські батареї замовкнути, після чого вся неприятельська піхота і кавалерія відступили». Погодьтеся, цим все сказано.

Милорадовича називали улюбленцем Кутузова, який доручав йому, особливо після загибелі Багратіона, найвідповідальніші ділянки фронту.

—  Чи брали участь у Бородинській битві інші українці?

— Тільки сам Милорадович привів на поле бою близько 20 тисяч ополченців, частина з яких походили з України. Воював там і Катеринославський 1–й лейб–гренадерський полк, що брав участь також в інших битвах Вітчизняної війни 1812 року.

Милорадович же відзначився не тільки під Бородино. І насамперед у найбільших битвах тієї війни. Зокрема, у сутичці під Красним вирішальний внесок у розгром французів зробив саме корпус Милорадовича, якого справедливо називають головним героєм «Красненського бою». Тамтешні втрати французів співставні з втратами під Бородино — до 13 тисяч убитих, до 26 тисяч полонених, 228 гармат (iз них 116 покинутих) і практично всі гарматні заряди. Отож військо Наполеона саме під Красним позбулося майже всієї артилерії та кавалерії, а його чисельність скоротилася наполовину. Очолював наш земляк російські війська і в битві під Вязьмою.

Ще один вельми показовий фактор: саме Милорадович був головним з набору резерву. У червні 1812 року він, ще будучи київським губернатором, отримав листа від Олександра I, яким доручалося створення нових полків на території Лівобережної, Слобідської України і півдні Росії. Набором добровольців до гусарських полків займався навіть відомий поет, майор Іван Котляревський. Загалом же до ополчення було набрано близько 210 тисяч осіб із губерній центральної Росії і близько 75 тисяч — з України. Милорадович привів їх рівно за тиждень до Бородинської битви.

Активну участь брав наш земляк і у війні проти Наполеона у Європі. Зокрема, у битвах при Бауцені, під Аустерліцем (це засвідчує у своєму романі «Війна і мир» і Лев Толстой), і у взятті Парижа, під час якого він командував військами союзників.

Отож під час Вітчизняної війни 1812 року Милорадович, без перебільшення, став народним героєм, спочатку для армії, а потім і для широких мас населення. А Суворов призначив його черговим генералом в Італійському та Швейцарському походах.

— Ви постійно називаєте Милорадовича українцем. Чи справді це так?

— Рід Милорадовичів на теренах сучасної України був доволі знаним. Зокрема, троє братів, які його представляли, на прохання Петра I підняли повстання у Сербії, але були розбиті турками і втекли до Росії. Отож, за великим рахунком, перенесли весь тягар боротьби з бусурманами на українських козаків. Тут я навіть скажу більше. Ці брати Милорадовичі бачили у Петрі свого захисника, а в українських козаках — посібників турків, бо Мазепа і Карл втекли до Туреччини.

Рід Милорадовичів внесено до дворянських родоводів Чернігівської, Полтавської та Катеринославської губерній, його представники займали високі пости (зокрема, ціла плеяда губернаторів) переважно по Україні, брали шлюби насамперед із представниками знаних українських родів (Полуботки, Скоропадські, Тарновські, Стороженки та інші), а Василь Петрович Милорадович у середині XIX століття написав десятки книг і статей з української етнографії, найвідомішою з яких є «Українська демонологія».

Стосовно Михайла Милорадовича відомий український поет Степан Руданський писав у своїх творах, що його прадід, козацький полковник Михайло Ілліч Милорадович, як і інші полковники гетьмана Полуботка, відстоював інтереси України:

Шумить, гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич
З Маркевичем грають.

Якщо говорити про національне походження Милорадовича, то воно йде саме від прадіда — серба, який дослужився до звання Гадяцького полковника Війська Запорозького. Кадровими військовими у нього були і дід із батьком. По матері ж Милорадович був українцем.

—  А яке відношення він має саме до теренів нинішньої Дніпропетровщини?

— Родовим гніздом катеринославських Милорадовичів було помістя Милорадівка (нині залізнична станція неподалік Кривого Рогу). Історія зберегла свідчення, що Г. П. Милорадович, губернатор Таврії, двоюрідний брат Михайла Андрійовича, придбав землі у Катеринославській губернії. Цілком імовірно, що на них було збудовано і Милорадівку. А син Григорія Петровича Дмитро (1797 — 1844) був предводителем дворянства Катеринославщини.

—  Як завершив Милорадович свій шлях?

— Відомо, що після смерті імператора Олександра генерал–губернатор Милорадович підтримав овдовілу імператрицю у намірі привести на престол брата свого покійного чоловіка Костянтина. Тоді він заявив: «У кого є 60 тисяч штиків у кишені, той може говорити сміливо». І фактично саме його підтримка вирішила питання — війська Санкт–Петербурга присягнули Костянтину, однак сам він відрікся від престолу. Це викликало незадоволення в армії, яка не хотіла сприймати царем Миколу. Частина полків вийшла на Сенатську площу. Це й стало початком добре нам відомого «повстання декабристів». І кінцем для самого Милорадовича — бачачи, що від Костянтина прийняти царську владу неможливо, він вирушив на Сенатську площу, де майже вмовив солдатів повернутися до казарм, але був смертельно поранений збожеволілим Каховським.

До речі. Перед смертю Михайло Милорадович продиктував свою останню волю. В тому заповіті, зокрема, зазначалося: «Прошу Государя Імператора, якщо це можливо, відпустити на волю всіх моїх людей і селян». Таким чином близько 1500 душ кріпаків Милорадовича стали вільними.

Поховано Милорадовича 21 грудня 1825 року в Духовській церкві Олександро–Невської лаври, в 1937 році його прах і надгробок перенесли в Благовіщенську усипальницю Санкт–Петербурга, де також похований Олександр Суворов.

Газета «Україна молода»,
5 вересня 2012 року

Дата: 18 09 2012 | Рубрика: Історія війни, Аналітично-оглядові статті | | Позначки: 1812, історія, біографія, Бородіно, війна, Катеринослав (Дніпропетровськ), козацтво, персона